Селенографія
Селеногра́фія (грец. Σελήνη — «місяць» + γραφή — «письмо») — розділ астрофізики, що вивчає форму Місяця і метричні характеристики його рельєфу. Основним завданням науки є нанесення на карту місячних морів, кратерів, гірських хребтів та інших геологічних утворень.
Зародження селенографії пов'язується з відкриттям Галілео Галілеєм у 1609 гір та кратерів на Місяці за допомогою власного телескопа — до нього більшість філософів вважали, що Місяць є ідеально гладкою сферою.
Першу карту Місяця, не складену на основі спостережень неозброєним оком, видав у 1619 німецький астроном Христоф Шейнер.
Спочатку карти через недосконалість оптики були малодеталізованими і неточними, але з її розвитком поступово покращувались.
В 1750 Йоганн Мейєр стандартизував вивчення місячної поверхні, розробивши систему місячних координат.
В 1834–1837 астрономи Вільгельм Бер і Йоганн Генріх фон Медлер створили першу детальну карту місяця (Mappa Selenographica), яку супроводжував розгорнутий опис місячної поверхні (Der Mond). Протягом кількох десятиліть їхні розробки вважались найкращими, і тільки у 1878 Йоганну Шмідту вдалось створити детальнішу карту. З розвитком фотографії місячна фотографія стала визнаним напрямком досліджень — Паризька обсерваторія випустила фотоатлас Місяця.
З появою космічних апаратів відбувся прорив у вивченні місячної поверхні. 1959 радянський космічний апарат Луна-3 зробив перші у світі знімки зворотнього боку Місяця. Апарати американської програми Рейнджер під номерами 7-9 з 1961 по 1965 передавали на Землю високоякісні знімки поверхні аж до зіткнення з супутником, апарати Сервеєр після м'якого приземлення на поверхню знімали панорами Місяця.
Біля полюсів Місяця є кратери вічної тіні, фотографування дна яких є утрудненим.
Навіть неозброєним оком на Місяці помітні моря — ділянки (часто великі кратери), вкриті темною застиглою лавою. При збільшенні видно, що поверхня Місяця всіяна кратерами, левова частка яких має імпактне походження. Вали великих кратерів є гірськими хребтами. Трапляються на Місяці й вулкани, гряди, долини, борозни різного походження, а також об'єкти загадкового походження, зокрема «вири» та інші.
Селенографічні координати, аналогічно до географічних, називають широтою і довготою.
- Селенографічна широта (β) — кут між радіусом, проведеним з центру Місяця до певної точки поверхні, і площиною екватора.
- Селенографічна довгота (λ) — кут між площиною початкового меридіана і площиною меридіана даної точки. Початковий меридіан визначається за кратером Местінг А, що розташований майже в центрі місячного диску.
Висоту та глибину ділянок поверхні Місяця відраховують від умовної сфери. В цифрових моделях місячного рельєфу, складених за альтиметричними та стереоскопічними даними зонда Lunar Reconnaissance Orbiter, використана сфера радіусом 1737,4 км[1][2][3]. Вона ж прийнята в деяких попередніх моделях — ULCN 2005 (побудованій за результатами «Клементини» та деякими іншими даними) та в моделі, створеній на основі вимірювань апарату «Каґуя»[4]. Для вимірювань «Чан'е-1» був використаний рівень відліку 1738,0 км[4]. Для порівняння: середній радіус Місяця дорівнює 1737,153 ± 0,010 км[2].
- ↑ Scholten, F.; Oberst, J.; Matz, K.-D.; Roatsch, T.; Wählisch, M.; Speyerer, E. J.; Robinson, M. S. (2012). GLD100: The near-global lunar 100 m raster DTM from LROC WAC stereo image data. Journal of Geophysical Research. 117 (E12): 3. Bibcode:2012JGRE..117.0H17S. doi:10.1029/2011JE003926.
- ↑ а б Smith, D. E.; Zuber, M. T.; Neumann, G. A. та ін. (2010). Initial observations from the Lunar Orbiter Laser Altimeter (LOLA). Geophysical Research Letters. 37 (18). Bibcode:2010GeoRL..3718204S. doi:10.1029/2010GL043751.
{{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у:|author=(довідка) (архів) - ↑ LROC WAC DTM GLD100 118m Aug 2013. astrogeology.usgs.gov. 1 серпня 2013. Архів оригіналу за 29 березня 2015. Процитовано 30 березня 2015.
- ↑ а б Fok, H. S.; Shum, C. K.; Yi, Yuchan та ін. (2011). Accuracy assessment of lunar topography models (PDF). Earth, Planets and Space. 63 (1): 15—23. Bibcode:2011EP&S...63...15F. doi:10.5047/eps.2010.08.005. Архів оригіналу (PDF) за 16 травня 2013. Процитовано 30 березня 2015.
{{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у:|author=(довідка) [Архівовано 2013-05-16 у Wayback Machine.]
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Східний видавничий дім, 2013. — Т. 3 : С — Я. — 644 с.
| Фази Місяця |  Новий Місяць • Молодий Місяць •  Перша чверть (молодик) • Прибуваючий місяць •  Повний Місяць (повня) • Спадаючий Місяць •  Остання чверть (старик) • Старий Місяць |   |
|---|---|---|
| Фізичні та орбітальні характеристики | ||
| Явища | ||
| Поверхня Місяця, селенографія та селенологія | Борозни[en] • Видимий бік • Зворотний бік • Вулканізм • Моря • Гори • Цирки • Таласоїди • Кратери • Долини • Реголіт • Місячні породи • Внутрішня структура • Топографія • Атмосфера • Космічне вивітрювання • Лавові тунелі • Лід • Маскон • Сейсмологія[en] • Місяцетрус • Метеорити | |
| Дослідження Місяця | ||
| Місячні гори | Агнес • Ампера • Андре • Аргей • Ардешира • Бредлі • Виноградова • Вітрувія • Вольфа • Ганау • Геродота • Груйтуйзена-Гамма • Груйтуйзена-Дельта • Гюйгенса • Деліля • Діліпа • Дітера • Есама • Ла Гіра • Маральді • Монблан • Моро • Пенка • Піко • Пітон • Рюмкера • Усова • Ханстена • Хедлі • Хедлі-Дельта | |
| Місячні кратери d>200 км | ||
| Місячні долини | ||
| Інше | ||
