Перехід Іспанії до демократії
|
Перехід Іспанії до демократії | |||||
|
|||||
| Девіз: Одна, Велика і Вільна ("One, Great and Free") Далі за межами ("Further Beyond") | |||||
| Гімн: Королівський марш ("Royal March") | |||||
 | |||||
| Столиця | Мадрид | ||||
|---|---|---|---|---|---|
| Офіційні мови | Іспанська Після 1978: Каталонська, Баскська, Галісійська | ||||
| Форма правління | Іспанська монархія | ||||
| Площа | |||||
| Населення | |||||
| - перепис невідомо | невідомо | ||||
| - Густота | |||||
| Валюта | Іспанська песета (Класифікація валют (ISO 4217))
| ||||
| Часовий пояс | +1 | ||||
| Домен | es | ||||
| |||||
Перехід Іспанії до демократії, відомий в Іспанії як la Transición (IPA: [la tɾansiˈθjon]; «Перехідний період») або la Transición española («Перехідний період до Іспанії») — це період сучасної історії Іспанії, який охоплює зміну режиму, яка перейшла від диктатури франкістів до консолідації парламентської системи у формі конституційної монархії під керівництвом Хуана Карлоса I.
На думку вчених, процес демократизації розпочався після смерті диктатора Франциско Франко, у листопаді 1975 року[1]. Історики не погоджуються щодо точної дати завершення переходу:[2] одні кажуть, що він завершився після загальних виборів 1977 року, а інші вважають, що це сталося пізніше, коли було затверджено Конституцію 1978 року. Інші вважають, що це сталось після невдалої спроби державного перевороту 1981 року. Кажуть, що перехідний період закінчився першою мирною передачею виконавчої влади після перемоги Іспанської соціалістичної робітничої партії (PSOE) на загальних виборах 1982 року.
Генерал Франсіско Франко прийшов до влади в 1939 році після громадянської війни в Іспанії (1936–1939) і правив як диктатор до своєї смерті в 1975 році. У 1969 році він призначив принца Хуана Карлоса, онука останнього короля Іспанії Альфонсо XIII, своїм офіційним наступником. Протягом наступних шести років принц Хуан Карлос спочатку залишався на задньому плані під час публічних виступів і, здавалося, був готовий піти по стопах Франко. Проте, прийшовши до влади як король Іспанії, він сприяв розвитку конституційної монархії, як його батько, дон Хуан де Борбон, відстоював з 1946 року.
Перехід був амбітним планом, який розраховував на широку підтримку як в Іспанії, так і за її межами. Західні уряди на чолі зі Сполученими Штатами тепер виступали за іспанську конституційну монархію, як і багато іспанських та міжнародних ліберальних капіталістів.
Тим не менш, перехід виявився складним, оскільки привид громадянської війни все ще переслідував Іспанію. Крайні праві франкісти користувалися значною підтримкою в іспанській армії, а ліві не довіряли королю, який завдячував своїм становищем Франко. Щоб перехід був успішним, армія повинна була утриматися від втручання в політичний процес від імені франкістських елементів в рамках існуючого уряду, тоді як ліва опозиція повинна була стримувати свої найбільш радикальні елементи від провокацій.
Король спочатку не призначав нового прем'єр-міністра, залишивши на місці чинного главу уряду при Франко Карлоса Аріаса Наварро. Аріас Наварро спочатку не планував реформувати франкістський режим; у Національній раді руху, дорадчій асамблеї правлячої партії FET y de las JONS (Falange) та інших груп Національного руху, він заявив, що метою його уряду є спадкоємність франкізму через «демократію в Іспанський шлях» (ісп. democracia a la española)[3][4]. Він вважав, що політичні зміни мають бути обмеженими: він доручить парламенту, Cortes Españolas, «оновити наші закони та установи так, як того хотів би Франко»[5].
Програма реформ, прийнята урядом, була запропонованою Мануелем Фрагою, відкидаючи план Антоніо Гаррігеса щодо обрання установчих зборів. Програма Фраги була спрямована на досягнення «ліберальної демократії», яка була б «порівнянною з рештою західноєвропейських країн» через «поступовий і контрольований процес», через низку реформ псевдоконституційних Основних законів Королівства. Тому його пропозицію охрестили «реформою в безперервності», а його підтримали переважно ті, хто захищав франкістську соціологічну модель[6].
Для того, щоб реформа була успішною, вона мала заручитися підтримкою жорсткої франкістської фракції, відомої як Búnker, який мав значну присутність у Кортесах і Національній раді Руху, двох інституціях, які мали б зрештою затвердити реформи Основних законів. Їй також довелося заручитися підтримкою в збройних силах та в Іспанській організації праці. Також потрібно було заспокоїти демократичну опозицію франкізму. Підхід до дисидентів полягав у тому, що вони не будуть частиною процесу реформ, але їм буде дозволено брати участь у політичному житті в цілому, за винятком Комуністичної партії Іспанії (Partido Comunista de España , PCE)[6]. Ця консервативна реформа була частково натхненна історичним періодом напівдемократичної Реставрації Бурбонів (1876–1931) і була піддана критиці за неврахування тогочасних суспільно-політичних обставин[7].
Торкуато Фернандес-Міранда, президент Ради Королівства, включив Адольфо Суареса до списку з трьох кандидатів короля Хуана Карлоса, щоб стати новим главою уряду, замінивши Аріаса Наварро. Король обрав Суареса, тому що він відчував, що зможе впоратися з викликом складного політичного процесу, який чекав попереду: переконати Кортеси, які складалися з призначених франкістських політиків, демонтувати систему Франко. Таким чином він формально діяв би в рамках франкістської правової системи і таким чином уникав перспективи військового втручання в політичний процес. Суарес був призначений 138-м прем'єр-міністром Іспанії Хуаном Карлосом 3 липня 1976 року, чому, враховуючи його франкістське минуле, спротивилися ліві та деякі центристи.
Як прем’єр-міністр Суарес швидко представив чітку політичну програму, засновану на двох пунктах:
- Розробка Закону про політичну реформу, який після схвалення Кортесами та іспанською громадськістю на референдумі відкрив би установчий процес для створення ліберальної демократії в Іспанії.
- Заклик до проведення демократичних виборів у червні 1977 року для обрання Кортесів, яким доручено розробити нову демократичну конституцію
Ця програма була чіткою і недвозначною, але її реалізація перевірила політичну спроможність Суареса. Йому довелося переконати як опозицію взяти участь у його плані, так і армію, щоб процес йшов безперервно, і водночас потрібно було взяти ситуацію в Країні Басків під контроль.
Незважаючи на ці труднощі, проект Суареса було реалізовано без затримок між липнем 1976 року та червнем 1977 року. За цей короткий проміжок часу йому довелося діяти на багатьох фронтах, щоб досягти своїх цілей.
Проект Закону про політичну реформу (Ley para la Reforma Política) був написаний Торкуато Фернандесом-Мірандою, спікером Кортесів, який передав його уряду Суареса в липні 1976 року. Проект був схвалений урядом Суареса у вересні 1976 року[8]. Щоб відкрити двері для парламентської демократії в Іспанії, це законодавство не могло просто створити нову політичну систему, усунувши перешкоди, створені режимом Франко проти демократії: воно мало ліквідувати франкістську систему через самі франкістські Кортеси. Кортеси під головуванням Фернандеса-Міранди обговорювали цей закон протягом листопада; він остаточно схвалив його 425 голосами «за», 59 «проти» і 13 утрималися.
Уряд Суареса намагався отримати подальшу легітимність змін через народний референдум. 15 грудня 1976 року при рівні участі 77,72% 94% виборців підтримали зміни. З цього моменту можна було розпочати виборчий процес (друга частина програми Суареса), який мав би служити для обрання членів Установчих кортесів, органу, який мав відповідати за створення демократичної конституції[9].
Вибори, що відбулися 15 червня 1977 року, підтвердили існування чотирьох важливих політичних сил на національному рівні. Голоси розподілилися таким чином:
- Союз демократичного центру (UCD, Union de Centro Democrático ): 34,61%
- Іспанська соціалістична робітнича партія (PSOE, Partido Socialista Obrero Español ): 29,27%
- Комуністична партія Іспанії (PCE, Partido Comunista de España ): 9,38%
- Народний альянс (AP, Alianza Popular ): 8,33% [10]
З успіхом Баскської націоналістичної партії (баскська: EAJ, Euzko Alderdi Jeltzalea; іспанська: PNV, Partido Nacionalista Vasco) та Демократичний пакт для Каталонії (PDC, Pacte Democrátic per Catalunya) у відповідних регіонах, націоналістичні партії також почали демонструвати свою політичну силу на цих виборах.
У середині 1977 року Установчі кортеси (обраний парламент Іспанії) почали розробляти конституцію. У 1978 році було ухвалено Пакт Монклоа: угода між політиками, політичними партіями та профспілками щодо планування управління економікою під час перехідного періоду. Конституція Іспанії 1978 року була схвалена на референдумі 6 грудня 1978 року[11].
Партія прем'єр-міністра Адольфо Суареса, UCD, отримала більшість, але не абсолютну більшість, як на виборах у червні 1977 року, так і в березні 1979 року. Для здійснення влади УХД мала створити парламентські коаліції з іншими політичними партіями. Починаючи з 1979 року, уряд витратив багато часу на те, щоб утримати разом численні фракції в самій партії, а також їхні коаліції. У 1980 році уряд Суареса здебільшого досяг своєї мети щодо переходу до демократії, і йому бракувало подальшої чіткої програми. Багато членів UCD були досить консервативними і не хотіли подальших змін. Наприклад, законопроект про легалізацію розлучення викликав багато суперечок всередині UCD, незважаючи на підтримку більшості населення. Коаліція UCD розпалася.
Зіткнення між кількома фракціями всередині партії підірвали авторитет Суареса та його роль лідера. Напруга спалахнула в 1981 році: Суарес пішов у відставку з посади глави уряду, і Леопольдо Кальво Сотело було призначено спочатку очолити новий кабінет, а пізніше — президентство UCD; соціал-демократи на чолі з Франциско Фернандесом Ордоньєсом вийшли з коаліції, пізніше приєднавшись до PSOE, тоді як християнські демократи залишили коаліцію, щоб сформувати Народно-демократичну партію.
Кальво Сотело розпустив парламент і призначив вибори в жовтні 1982 року. На виборах 1979 року UCD досягла більшості, але в 1982 році вона зазнала вражаючої поразки, отримавши лише 11 місць у парламенті. Вибори 1982 року дали абсолютну більшість PSOE, яка вже витратила багато років на підготовку іміджу альтернативного уряду.
На 28-му конгресі PSOE у травні 1979 року генеральний секретар Феліпе Гонсалес пішов у відставку, замість того, щоб об’єднатися з сильними революційними елементами, які, здавалося, домінували в партії. У вересні того ж року було скликано спеціальний з’їзд, на якому партія перебудувалась на більш помірковані лінії, відмовившись від Марксизму та дозволивши Гонсалесу знову взяти на себе керівництво.
Упродовж 1982 р. PSOE підтверджувала свою помірковану орієнтацію та залучала соціал-демократів, які щойно відкололися від UCD.
Отримання абсолютної більшості в парламенті на двох виборах поспіль (1982 і 1986 рр .) і рівно половини місць у 1989 р. дозволило PSOE приймати закони та керувати, не укладаючи пактів з іншими парламентськими політичними силами. Таким чином, PSOE міг приймати закони для досягнення цілей своєї політичної програми, « el cambio » («зміна»). У той же час PSOE очолив багато місцевих і регіональних адміністрацій. Ця комфортна політична більшість дозволила PSOE дати країні тривалий період спокою та стабільності після напружених років перехідного періоду.
- ↑ Colomer Rubio, Juan Carlos (2012). 'Todo está casi perdonado' A propósito de la Transición, debate historiográfico y propuestas metodológicas (PDF). Stvdivm. Revista de Humanidades (ісп.). 18: 260. ISSN 1137-8417.
Con el establecimiento de estos sistemas participativos se acuñaba un nuevo concepto con entidad propia en los países citados: transición a la democracia ... Para el caso de España, el cambio se iniciaría, para estos especialistas en democratización, tras la desaparición física del general Francisco Franco
- ↑ Ortuño Anaya, Pilar (2005). Los socialistas europeos y la transición española (1959–1977) [European socialists and the Spanish transition (1959–1977)] (ісп.). Madrid: Marcial Pons. с. 22. ISBN 84-95379-88-0.
Con respecto al final del proceso de la transición española, existen diferencias de opinión entre los especialistas de este periodo.
- ↑ Tusell, 1977
- ↑ Ruiz, 2002
- ↑ Gil Pecharromán, 2008
- ↑ а б Juliá, 1999
- ↑ Tusell, 1977
- ↑ Historia de un Cambio. Ayuntamiento de Dúrcal. Архів оригіналу за 28 September 2007.
- ↑ Jiménez-Díaz, José-Francisco (2016). "Adolfo Suárez González". In Jiménez-Díaz, José-Francisco & Delgado-Fernández, Santiago (eds.), Political Leadership in the Spanish Transition to Democracy (1975–1982). New York: Nova Science Publishers, 2016, pp. 41–58.
- ↑ Appendix A: Table 2. Selected Election Results for the Congress of Deputies, 1977–86. Country Studies: Spain. Library of Congress.
- ↑ Edles, L.D.; Seidman, S. (1998). Symbol and Ritual in the New Spain: The Transition to Democracy After Franco. Cambridge Cultural Social Studies. Cambridge University Press. с. 104. ISBN 978-0-521-62885-3. Процитовано 22 квітня 2018.
- Gil Pecharromán, Julio (2008). Con permiso de la autoridad. La España de Franco (1939–-1975) [With Permission from Authoritary: Franco's Spain (1939–1975)] (ісп.). Madrid: Temas de Hoy. ISBN 978-84-8460-693-2.
- Juliá, Santos (1999). Un siglo de España. Política y sociedad [A century of Spain. Politics and society] (ісп.). Madrid. ISBN 84-9537903-1.
- Preston, Paul (2003). Juan Carlos. El Rey de un pueblo [Juan Carlos. The King of a people] (ісп.). Barcelona: Plaza & Janés. ISBN 84-01-37824-9.
- Ruiz, David (2002). La España democrática (1975–2000). Política y sociedad [Democratic Spain (1975–2000). Politics and society] (ісп.). Madrid: Síntesis. ISBN 84-9756-015-9.
- Tusell, Javier (1977). La transición española. La recuperación de las libertades [The Spanish transition. The recovery of liberties] (ісп.). Temas de Hoy: Madrid. ISBN 84-7679-327-8.
- Josep Colomer. Game Theory and the Transition to Democracy. The Spanish Model, Edward Elgar, 1995 [Архівовано 2019-07-12 у Wayback Machine.].
- Daniele Conversi. 'The smooth transition: Spain's 1978 Constitution and the nationalities question', National Identities, vol. 4, no 3, November 2002, pp. 223–244
- Richard Gunther ed. Politics, Society, and Democracy: The Case of Spain. Boulder, Co.: Westview.
- Paul Preston. The Triumph of Democracy in Spain. London: Routledge, 2001.
- Javier Tusell. Spain: From Dictatorship to Democracy. London: Blackwell, 2007.
- Historia de un Cambio (in Spanish). Retrieved on August 24, 2006.
- Gonzalo Garland. Spain: from Transition to modern times, Instituto de Empresa, 2010.
- José-Francisco Jiménez-Díaz & Santiago Delgado-Fernández -Editors-: Political Leadership in the Spanish Transition to Democracy (1975–1982). Nueva York: Nova Science Publishers, 2016 (Series: Political Leaders and Their Assessment).