Ельза Радзиня

Ельза Радзиня
латис. Elza Radziņa
Народилася	21 січня (3 лютого) 1917 або 10 лютого 1917(1917-02-10)[1][2] Харків, Російська імперія
Померла	18 серпня 2005(2005-08-18)[1][2] (88 років) Рига, Латвія
Поховання	Лісовий цвинтар
Громадянство	СРСР  Латвія
Діяльність	акторка
Роки діяльності	з 1936
IMDb	nm0705952
Нагороди та премії
Ельза Радзиня у Вікісховищі

Ельза Радзиня, повне ім'я Радзиня Ельза Янівна (латис. Elza Radziņa; (нар. 10 лютого 1917(19170210), Харків, Російська імперія — пом. 18 серпня 2005, Рига, Латвія) — радянська, латвійська акторка театру і кіно. Заслужена артистка Латвійської РСР (1956). Народна артистка Латвійської РСР (1967). Народна артистка СРСР (1976).

Народилась 10 лютого 1917 р. в Харкові. Працювала в Єлгавському (1945—1953) й Валміерському (1953–54) театрах, а з 1954 р. — в Театрі драми ім. А. Упіта.

У кіно зіграла близько сорока ролей. Яскрава характерна актриса.

Померла 18 серпня 2005 року в Ризі.

Грала у фільмах: «Гамлет» (1964, Гертруда, королева), «Едгар і Крістина» (1966), «Остання реліквія» (1969), «Король Лір» (1970, Гонерілья, дочка Ліра), «Вій, вітерець!» (1973, Приз за найкращу жіночу роль Всесоюзного кінофестивалю в Тбілісі, 1972), «Наперекір долі» (1975), «Смерть під вітрилом», «Фаворит» (1976), «Театр» (1978), «Інспектор Гулл» (1979, місис Берлінг), «Таємниця „Чорних дроздів“» (1983) та ін.

Знялась в українських кінокартинах: «Берег надії» (1967, Мері Джонсон), «Як гартувалась сталь» (1975, 2 с, Ірина Олександрівна), «Ми звинувачуємо» (1985, мати Пауерса).

• Кино: Энциклопедический словарь. М., 1987. — С.341—342;
• Всемирный биографический Энциклопедический словарь. М., 1998. — С.625.

• Эльза Радзиня. kino-teatr.ru (рос.). Архів оригіналу за 13 жовтня 2014.

Це незавершена стаття про акторку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.