88-мм зенітна гармата FlaK 18/36/37/41

Згідно з Версальською угодою Німеччині заборонялося мати на озброєні та розробляти зенітну артилерію. Проте вже в 20-х роках німецькі інженери з концерну Круппа знову зайнялися розробкою подібних гармат. З метою подолання обмежень Версальського договору всі роботи з виготовлення зразків велися на шведських заводах Бофорс, з якими у Круппа були укладені двосторонні угоди.

До 1928 були готові прототипи зенітних гармат калібру 75 мм зі стволами завдовжки 52—55 калібрів і 88 мм зі стволом завдовжки 56 калібрів. 1930 року, передбачаючи розвиток висотної бомбардувальної авіації, німецькі генерали і конструктори вирішили збільшити калібр запропонованої їм 75-мм зенітної гармати m/29 спільної розробки Бофорс і Крупп. Унітарний постріл 105-мм калібру видався надто важким для польових умов: заряджальник не зміг би забезпечити високий темп стрільби. Тому зупинилися на проміжному калібрі 88 мм. З 1932 року на заводі Круппа в Ессені почалося серійне виробництво гармат. Так з'явилася знаменита Acht-acht (8-8) — від німецького Acht-comma-acht Zentimeter — 8,8 сантиметри — 88-мм гармата зенітна Flak 18/36/37.^[2]

Її постачання в зенітні частини рейхсверу, сформовані на базі семи моторизованих зенітних батарей, почалося у 1933 році під позначенням «88-мм зенітна гармата зр.18». Вказівка 1918 року в назві гармати була зроблена з пропагандистських міркувань з тим, щоб показати, що Німеччина дотримувалася умов Версальського договору, що забороняв розробляти зенітні гармати.^[1]

В 1936 році спалахнула Громадянська війна в Іспанії. На полях битв, які стали полігоном для СРСР та Третього Рейху, вперше випробувалися нові типи озброєнь: винищувач Messerschmitt Bf 109, пікіруючий бомбардувальник Junkers Ju 87, 37-мм протитанкова гармата Pak 35/36 та зенітна 88-мм Flak 18.^[3]

До складу легіону «Кондор» входило декілька батарей Flak 18. Під час боїв ці гармати з успіхом використовувалися не тільки для боротьби з літаками, а й проти наземних цілей і насамперед — проти танків.

З урахуванням досвіду боїв в Іспанії для 88-мм гармат розробили бронебійні і кумулятивні снаряди, а гармати, призначені для взаємодії з сухопутними військами, забезпечили щитовим прикриттям, що захищало обслугу від вогню стрілецької зброї, осколків снарядів і бомб.^[4]

 

Ствол гармати складався з кожуха, вільної труби і казенника. Напівавтоматичний затвор клинового типу забезпечував екстракцію стріляної гільзи і зведення бойової пружини за рахунок енергії віддачі, мав скорострільність у 15-20 пострілів за хвилину. Віддачу ствола лімітував обмежувач. Для повернення гармати в початкове положення використовувалися накатники. Під стволом гармати у двох циліндрах змонтовані пружинні компенсатори, що полегшували вертикальне наведення гармати. Основою лафета служила хрестовина, у якої бічні станини при переході в похідне положення піднімалися вгору, а поздовжня балка грала роль воза.

Необхідні для стрільби по повітряних цілях значення кута піднесення, повороту й установки детонатора визначалися приладом керування вогнем і передавалися до гармати на ламповий передавальний^[що?] прилад через 108-жильний кабель. Цю ж інформацію можна було передати навіднику телефоном.^[3]

Гармата Flak 36 з'явилася в 1935 році і відрізнялася від прототипу спрощеною конструкцією лафету, вдосконаленим стволом і меншою вартістю, досягнутої за рахунок заміни всіх латунних деталей сталевими. Завдяки тому, що в цієї гармати передні і задні станини взаємозамінні, для її транспортування використовувалися два однакові одновісні візки. Створена роком пізніше наступна модифікація — Flak 37 мала вдосконалену систему управління вогнем. Тактико-технічні характеристики цих модифікацій приблизно відповідають характеристикам Flak 18.

Перш за все, були зроблені серйозні заходи зі скорочення часу розгортання гармати з похідного в бойове положення. Був розроблений новий механізм розвантаження гармати з похідних візків, а також передбачена можливість ведення вогню по наземних цілях безпосередньо з похідного положення. Для цього на землю опускалися тільки бічні упори хрестоподібної підставки, гармата вирівнювалася і стабілізувалася за допомогою сталевих паль, що забивалися в землю крізь отвори в упорах. Крім того, на візках затягувалися і блокувалися гальма. Другим важливим удосконаленням в конструкції гармати стало виготовлення ствола з кількох елементів, що дозволяло замінювати його зношені фрагменти безпосередньо у польових умовах. Але головний недолік гармати — її високий силует, який можна порівняти за розмірами з танком, усунути не вдалося. 1940 року обидві модифікації гармати, так само як і Flak 18, оснастили бронещитком, покликаним захистити обслугу гармати від куль і осколків.

 

Таким чином, Flak 36 являв собою комбіновану гармату, яка могла використовуватися для боротьби з повітряними та наземними цілями, а Flak 37 виготовлялося саме як зенітна гармата, яка стаціонарно встановлювалося в батареях з чотирьох гармат на укріплених позиціях і візками для перевезення взагалі не комплектувалася. Більшість вузлів гармат зр. 18, 36 і 37 були взаємозамінні, наприклад можна було часто бачити ствол Flak 18 на лафеті Flak 37. Гармати сполучалися з далекоміром, радіолокатором, системою передачі даних Ubertransunger 37, що передавала напрямок ведення вогню, кут підвищення гармати і затримку розриву снарядів.^[5]

Важливою перевагою гармат була наявність механізму автоматичного викидання гільз, який дозволяв підготовленому персоналу забезпечувати темп стрільби до 20 пострілів на хвилину. Але, щоб раз на три секунди завантажувати гармату 15-кілограмовим снарядом, на кожну гармату необхідно було по 11 чоловік, з яких четверо чи п'ятеро займалися суто подачею снарядів. Створення такої великої обслуги в польових умовах було справою далеко не простою, а отримання посади і рукавиць заряджальника — того, хто вкладав снаряд у замок гармати, було високою честю і доказом кваліфікації.

Версальський договір дозволив німцям мати лише 168 застарілих 77-мм гармат, крім того, стаття 167 обмежувала кількість снарядів для кожної гармати до 1500 шт. Переозброєння ППО всупереч Версалю, ще за три роки до приходу Адольфа Гітлера до влади, запланувало керівництво Веймарської Республіки. 1930 року було запропоновано так званий Другий план переозброєння, згідно з яким Рейхсвер повинен у найближчі роки придбати в цілях ППО 792 важких кулемети, 30 37-мм гармат, 24 75-мм гармати, 48 88-мм гармат, 4 105-мм гармати. Попри такий скромний план, через брак фінансування, виконати його вдалося лише після приходу до влади нацистів.^[6]

У 1935 році почалося відродження збройних сил і значне збільшення їх кількості. На 1933 рік у лавах ППО служило 5 100 солдатів і офіцерів, а в 1937 вже 47,5 тис., і більш ніж 70 тисяч у 1938 році. Таким же чином розвивалося і виробництво гармат. 1935 року на виробництво всіх типів зенітних гармат було виділено 27 млн. рейхсмарок, а в квітні того ж року додатково 9 млн рейхсмарок лише на 88-мм гармати. Весь бюджет військ ППО становив 205,6 млн рейхсмарок. Для порівняння, у 1930 році весь бюджет Рейхсверу становив 484 млн рейхсмарок.^[6] У 1939 р. вартість 88-мм Flak 36 становила 33 600 рейхсмарок.^[4]

Чисельність гармат у складі вермахту на квітень 1938 року становила 1984 88-мм гармат і 2,7 мільйона снарядів, на 1 вересня 1939 — приблизно 2167 88-мм гармат і 5,541 млн снарядів.^[6] З початком Другої світової війни потреби в цих гарматах значно зросли, тим більше, що вони дуже широко застосовувалися не лише у військах ППО, але й у сухопутних військах. Динаміка виробництва і втрат приведена в таблиці.

Попри те, що виробництво гармат значно зросло за часи війни, їх потреби у військах, особливо в зенітній артилерії, ніколи не задовільнялись. Сухопутні війська вперше отримали 88-мм гармати у 1941 р. (126 гармат). У 1942 р. отримано ще 176 гармат, у 1943 р. — 296, у 1944 р. — 549 і в 1945 р. — 23 установки. У серпні 1944 р. у вермахті і люфтваффе було 10 930 гармат Flak 18, 36 і 37, які застосовувалися на всіх фронтах і в ППО Рейху. Деяка кількість цих гармат була в італійців під назвою 88/56 С. А.^[4]

 

Для стрільби використовувалися постріли патронного заряджання зі снарядами різного призначення. Проти літаків використовувалися осколкові снаряди з дистанційним детонатором. Початкова швидкість такого снаряда становила 820 м/сек, при вазі снаряда 9 кг заряд вибухової речовини становив 0,87 кг. Вертикальна дальність стрільби цим снарядом сягала 10600 м.

Після війни в Іспанії були розроблені бронебійні та кумулятивні снаряди для 88-мм гармати. Їх характеристики приведені в таблиці.^[1]

88-мм гармати організаційно входили до військ ППО. У сухопутні війська вони почали надходити лише в 1941 році. Чотири 88-мм гармати утворювали батарею, яка вважалася важкою. Для боротьби з повітряними цілями кожній батареї надавався прилад управління зенітним артилерійським вогнем, який миттєво виробляв необхідні установки для стрільби.

У військах ППО існувало два типи дивізіонів: важкий дивізіон ППО та легкий дивізіон ППО. 88-мм гармати входили до складу тільки важких підрозділів. Штатна чисельність важкого дивізіону була такою:

• Три батареї 88-мм гармат (по 4 в кожній)
• Три батареї 20-мм гармат (по 2 в кожній)
• Одна батарея 37-мм гармат (6 одиниць)
• Одна батарея 150-см прожекторів (9 одиниць)
• Шість детекторів звуку
• Особовий склад: 143 солдати і офіцери.

У сухопутних військах 88-мм гармати використовувалися в протитанкових частинах.^[6]

88-мм гармати використовувалися на всіх фронтах з початку і до самого кінця Другої світової війни. Протягом всієї війни вони неодноразово доводили свою ефективність у боротьбі з літаками та бронетехнікою противника.

Під час перших блискавичних кампаній вермахту в Польщі (1939) та Франції (1940) 88-мм гармати використовувалися здебільшого як зенітні. Особливо добре проявив себе зенітний полк полковника фон Гіппеля, який захищаючи понтонні переправи через Маас за один день, 14 травня, збив 150 літаків. Цей успіх сприяв успішному розвитку наступу танкового корпусу Гудеріана. Полковник Гіппель нагороджений за цей бій Лицарським хрестом.

Стали в пригоді 88-мм гармати і 21 травня, коли 7-му танкову дивізію Роммеля атакували частини англійських 50-ї дивізії та 1-ї армійської танкової бригади, озброєні важкоброньованими танками Матильда. Німецькі протитанкові 37-мм гармати нічого не могли заподіяти англійським танкам, і лише «вісім-вісім» зупинили наступ англійців.

І все ж таки в цих двох кампаніях 88-мм гармати брали обмежену участь. Це перш за все пов'язано зі швидкоплинністю цих кампаній, швидким розвалом оборони противника і рішучими діями танків та авіації, які вирішили долю боїв.

 

Мабуть, найбільш цікавим і повчальним є досвід використання 88-мм гармат під час боїв у пустелі. Від самого початку і до кінця африканської кампанії англійська армія завжди мала перевагу над німецькими і італійськими військами в кількості та якості танків. Наприклад, у 1941 році, коли війська Роммеля прибули до Африки, вони мали на озброєнні лише 37-мм протитанкові гармати Pak-35/36 та танки Т-II (20-мм гармата), Т-III (37-мм гармата) та Т-IV (75-мм гармата з низькою початковою швидкістю снаряду). Англійці в той же час мали танки: Матильда, Валентайн, Крусейдер, Стюарт, які були для німців майже невразливими. Тому 88-мм гармати стали єдиним засобом для боротьби з танками противника.

Спочатку армія Роммеля мала лише 12 88-мм гармат, але вони дуже суттєво вплинули на хід боїв. Наприклад, під час операції «Беттелекс» перших ударів англійці планували завдати на кряжах Халфайя та Хафрид, на кожному з яких Роммель влаштував пастки (закопавши в землю батареї 88-мм гармат). Результатом став провал наступу на цих ділянках. Ось що пише англійський історик Ліддел Гарт:

Вже було зовсім видно, коли батальйон танків Матильда, що очолював атаку почав долати останню ділянку, яка відокремлює його від противника. Перше повідомлення надійшло від командира танкового батальйону радіотелефоном: «Вони розносять мої танки на шматки», стало останнім повідомленням. У танковій пастці, яку створив Роммель, розмістивши чотири 88-мм гармати біля перевалу, справедливо названого англійськими солдатами «перевалом пекельного вогню», з 13 танків Матильда вцілів лише один.

На ділянках фронту, де не було 88-мм гармат, англійцям вдалося прорвати оборону.

Пізніше війська Роммеля почали отримувати нові 50-мм протитанкові гармати, а згодом і 75-мм, які зміцнили протитанкову оборону, але вони не змогли повністю замінити зенітки.

До самого факту використання зенітних гармат для боротьби з танками спочатку англійське командування відносилось скептично, і тому англійці не могли уявити наступного кроку Роммеля: використання протитанкових та 88-мм гармат у наступі. Перед атакою німці приховано висували гармати на передній край, і під час танкової атаки підтримували їх вогнем. При цьому англійські танки уражалися з відстаней, які для них були недосяжними, а бачачи перед собою німецькі танки, вони вважали, що підбиті ними. Здавалося, що їх машини були гіршими і танкісти втрачали віру в силу власної зброї. Хоча це було не зовсім так.

 

Всі батареї 88-мм гармат були моторизованими і могли дуже швидко розгортатися на вогневих позиціях. До того ж гармати могли вести вогонь прямо з візків, що значно підвищувало їх мобільність.

У 1942 році 88 Flak знову стали в пригоді. Справа в тому, що в цей час англійська армія почала отримувати у великих кількостях нові американські танки Грант і Шерман. Підбити їх могли лише гармати калібру 75-мм, яких у Роммеля було мало.

У битві при Сиді-Резега Роммель мав проти 400 англійських танків «Грант» лише 19 німецьких танків Т-III(J) з довгоствольною 50-мм гарматою та 48 88-мм гармат. Перевага нових американських танків була незаперечною. 26 травня, під час першої появи їх у бою, вони викликали паніку в лавах німецьких військ. І знову, лише швидко перекинуті протитанкові гармати та три батареї «вісім-вісім» зупинили наступ. 30 травня, під час атак оточеного в котлі Роммеля батареї 88-мм гармат, разом з іншими протитанковими гарматами відбили атаки двох англійських танкових бригад, завдавши їм великих втрат і зламавши їх бойовий дух.^[8]

Мітч Самюель у книзі «Найбільша перемога Роммеля» описує вражаючу дію 88-мм гармат:

… 88-мм гармата посилала свій 21-фунтовий снаряд на дистанцію 2 милі з винятковою точністю. Наприклад, у бою під Сіді-Омаром у листопаді 1941 року британський танковий полк втратив 48 з 52 танків. Усі вони були знищені 88-мм гарматами. Жоден з британських танків навіть не зумів підійти досить близько, щоб обстріляти німецькі гармати. Історик 9-го королівського уланського полку пише: «Пряме влучання (з 88-мм гармати) нагадувало удар величезної кувалди по танку. Снаряд пробивав акуратний круглий отвір діаметром близько 4 дюймів, у башту вривався вихор розпечених до червоного осколків. Таке влучання зазвичай означало смерть … До самого кінця війни 88-мм гармати залишалися нашим найнебезпечнішим ворогом »… … генерал Нерінг відреагував негайно. Він гукнув полковнику Алвіна Вольцу, командиру 135-го моторизованого зенітного полку: «Зенітки вперед!» 16 смертоносних 88-мм зенітних гармат були швидко висунуті вперед, а полк розгорнувся в лінію довжиною близько 1,5 миль, організувавши систему перехресного вогню. Британські танкісти, покінчивши з гренадерами, атакували останню лінію оборони якраз у той момент, коли Вольц завершив її підготовку. Дуже швидко з'ясувалося, що «Гранти» не витримують потрапляння 88-мм снарядів, випущених з дистанції 1200 ярдів. Незабаром горіли вже 24 «Гранта», а вцілілі поспішили відійти …

Вміле використання і висока ефективність цих гармат призвела до того, що англійці зовсім впали духом. Ось що пише заступник начальника штабу танкової армії Африка генерал-майор Ф. Меллентин:

Але в ударах англійців не відчувалося ні сили, ні напору, і звичайно було достатньо кількох пострілів з 88-мм гармат, щоб зупинити їх танкову атаку.

Упродовж всієї африканської кампанії батареї 88-мм гармат, попри свої недоліки, такі як: високий і складний для маскування лафет, громіздкість та велика вага гармат, були найефективнішим винищувачем танків.

Навіть під час останніх боїв кампанії в Тунісі, коли весь фронт був розвалений і паралізований нестачею пального, продовольства та боєприпасів, загін німецьких військ з 88-мм гарматами протягом двох днів стримував наступ англійської 6-ї бронетанкової дивізії.

 

Станом на 1941 рік основу німецької протитанкової артилерії становила 37-мм протитанкова гармата Pak 35/36. Лише наприкінці 1940 року в війська почали надходити 50-мм протитанкові гармати Pak 38, але станом на 1 червня 1941 року їх було лише 1047 одиниць. А перші 15 75-мм протитанкових гармат Pak 40 вермахт отримав тільки в лютому 1942 р.

Аналогічна картина була і в танкових військах. Основу танкових дивізій складали танки: Panzer III модифікацій А-F, які були озброєні короткоствольною 37-мм гарматою KwK 36; Panzer IV модифікації А-F, з короткоствольною 75-мм гарматою KwK 37; і танками чеського виробництва PzKpfw 38 (t) з 37-мм гарматою KwK 38(t). Нові танки Panzer ІІІ з короткоствольною 50-мм гарматою KwK 38 з'явились у 1941 році, але станом на лютий їх було лише 600 шт. Танки Panzer ІІІ та IV з довгоствольними гарматами 50-мм KwK 39 та 75-мм KwK 42 почали надходити в війська лише з весни 1942 року.^[9]

Через це, коли в 1941 році німці зустрілися з радянськими танками КВ-1, КВ-2 та Т-34-76, вермахт був у паніці. Основна протитанкова і танкова гармата калібру 37-мм могла вражати танки Т-34 на відстані лише 300 метрів, а танки КВ лише зі 100 метрів. Так, в одному з донесень писалося, що обслуга 37-мм гармати домоглася 23 влучень в один і той самий танк Т-34 і лише коли снаряд влучив в основу башти, танк був виведений з ладу. Нові 50-мм гармати могли вражати танки Т-34 з 1000 метрів, а КВ з 500 метрів, але цих гармат було замало.

Зважаючи на наведені вище дані, можна зауважити, що зенітна 88-мм гармата, особливо в 1941—1942 роках, була для німецьких військ чи не єдиним ефективним засобом боротьби з танками противника. Вона могла вражати всі типи радянських танків протягом усієї війни. Лише танки ІС-2 могли встояти перед її вогнем, але на відстані не меншій, ніж 1500 метрів.

88-мм гармата використовувалась на всіх фронтах як зенітка і протитанкова гармата. Крім того, з 1941 року вона почала надходити до протитанкових частин. Значення цієї гармати добре видно зі слів німецького танкіста Отто Каріуса, який у своїй книзі ‘’Тигри в багні’’ пише:

Єдиний вихід залишала 88-мм зенітна гармата. З її допомогою можна було ефективно діяти навіть проти цього нового російського танку. Тому ми стали з найвищою повагою ставиться до зенітників, яким до цього діставалися лише поблажливі посмішки.

 

А ось слова радянського танкіста Деген Йона Лазаревича, лейтенанта танкових військ (книга А. В. Драбкіна «Я бився на Т-34»):

При всіх своїх сильних сторонах танк Т-34 був досить вразливим, і в «змаганні між снарядом і танком» нам часто не щастило. 88-мм німецька гармата наскрізь прошивала лобову броню Т-34.

Застосування 88-мм гармат було повсюдним, при їх універсальності вони були незамінними помічниками військ у бою. А висока ефективність та вміле використання нівелювали такі недоліки, як високий силует та велику вагу.

З 1942 року у війська почали надходити 50-мм та 75-мм протитанкові гармати, танки Т-ІІІ, Т-IV з довгоствольними гарматами, пізніше танки «Тигр» з 88-мм гарматою і тоді протитанкова оборона вже перестала настільки залежати від 88-мм зенітних гармат, але все одно ці гармати завжди доводили свою ефективність, залишаючись найгрізнішим ворогом танків противника до самого кінця війни.

Нижче наведена таблиця характеристик основних танків СРСР та союзників, які використовувалися під час війни. З таблиці видно, що навіть найдосконаліші моделі танків: Т-34-85, ІС-1, Шерман, Першинг, Комет могли вражатися 88-мм гарматою на відстані 1,5 км, пробиваючи броню до 120 мм. Лише важкі танки ІС-2 могли становити їм загрозу.

 

88-мм зенітні гармати використовувалися для оборони позицій у тилу, захисту міст, складів, промислових підприємств, вокзалів, мостів та інших об'єктів від повітряних нальотів на великій висоті. Також ці гармати до 1942—1943 років входили до гарнізонів зенітних веж, де становили важку зенітну артилерію, пізніше вони були замінені на 105-мм та 128-мм зенітні гармати.

Ця гармата звичайно використовувалася батареями з чотирьох гармат, які входили до складу важких дивізіонів ППО. Для управління вогнем будь-яку кількість гармат можна було з'єднати в батарею з приєднанням до командного пункту. Такий центр мав у своєму складі трейлер з генератором, трейлер з пошуковим прожектором і прилади наведення на ціль. Усі гармати батареї підключалися до такого командному центру.

Для захисту об'єкта під час нічних нальотів союзної авіації спочатку проводився пошук і «захоплення» цілі прожектором. Оператор установки наведення мав потім візуально відслідковувати цілі. Прилади, вбудовані в установку стеження, автоматично видавали дані висоти цілі та кута над горизонтом безпосередньо на прилади наведення кожної зенітної гармати. Кожен з приладів (висоти і кута цілі) був дубльований. На малі циферблати виводилися дані з командного центру. Все, що залишалося зробити навіднику гармати, це виставити точно такі ж значення на великих циферблатах, тобто навести на ціль власну гармату.

Таким чином, вогнева міць всієї батареї могла бути зосереджена на одній цілі, що створювало щільний загороджувальний вогонь.

Також для наведення зеніток на літаки, що летіли на великих висотах, використовувалися дані з радіолокаційних приладів. Точність приладів була ±100 м, тому для наведення задавався визначений сектор обстрілу, по якому вела вогонь уся батарея (або кілька батарей). Такий метод стрільби призводив до дуже великої витрати боєприпасів, 5000—8000 снарядів на один літак.

Цікавим є факт, що іноді сумарна вартість витрачених для знищення літака боєприпасів переважала вартість самого літака, але вважалося, що збитки, які б завдав цей літак, переважили б вартість снарядів.

Ось слова англійського пілота Джонсона Джеймса Едгара, з книги «Найкращий англійський ас»:

Тепер ясно видно жовтий піщаний берег, трохи далі — піщані дюни і жорсткий чагарник. Ретельно замаскувавшись серед пагорбів, нас уже чекають добре підготовлені навідники страшних 88-мм зеніток. Ми прориваємо завісу зенітного вогню над Ле-Туке. Чорні похмурі квіти розпускаються в небі, навколо свистять розпечені сталеві осколки. З'являються кілька червоних плям сигнальних снарядів, які вкажуть нашу позицію Мессершміттам. Ми вертимося і крутимося, щоб перескочити через стіну розривів. Зі своєї відносно безпечної позиції вгорі Стен стежить за нашими смиканнями і відпускає по радіо кілька дошкульних зауважень. Напруга слабшає.

88-мм зенітна гармата була вдалою зброєю, яка гармонійно поєднала в собі високу дальність, швидкий темп і точність стрільби з відносно невеликою вагою та простотою. Вона не поступалася своїм аналогам, які мали на озброєні війська противника (див. таблицю), але й завоювала собі майже легендарну славу як ефективна універсальна гармата, однаково грізна для літаків і танків противника.

Порівняльна характеристика основних зенітних гармат часів Другої світової війни[10]
Країна	Марка	Калібр, мм	Вага снаряду, кг	Початкова швидкість, м/с	Дальність стрільби, м	Темп пострілів, постр./хв	Кути обстрілу вертикальні, градуси	Кути обстрілу горизонтальні, градуси	Вага бойова, кг
Німеччина	FlaK 40	128	25,0	750	12600/17750	10-12	0 +85	360	17000
Німеччина	FlaK 38	105	15,1	880	12800/17700	12-15	−3 +85	360	10250
Німеччина	FlaK 36	88	9,0	820	11000/15000	15-20	−3 +85	360	5200
США	M-1	105	14,8	915	12800/18300	12-15	−5 +80	360	стаціонарна
Італія	Зр. 1902/35	102	13,2	755	9400/13200	12-15	+10 +70	360	стаціонарна
СРСР	61-К	85	9,2	800	10500/15560	20	−3 +82	360	4300
Франція	М-24	75	6,5	850	10000/15300	15-20	0 +85	360	2950
Велика Британія	Мк-1	94	12,75	820	12000/14000	15-17	0 +85	360	8700
США	М1А1	90	10,6	823	10300/17300	15-17	−5 +80	360	7300
СРСР	51-К	76	6,61	813	9500/14500	20	−3 +82	360	4300
Японія		75	6,3		9500/14000	15-20	0 +85	360	2645

Хоча Німеччина програла війну в повітрі, і наприкінці війни в небі хазяйнували бомбардувальники союзників, ціна яку їм довелося заплатити за це, була завелика, майже 100 000 чоловік.

 

У 1939 р. фірма «Рейнметалл-Борзіг» отримала контракт на створення нової гармати з поліпшеними балістичними характеристиками. Спочатку гармата іменувалося Gerat 37. Цю назву було замінено в 1941 р. на 88-мм Flak 41, коли був виготовлений перший дослідний зразок гармати. Перші серійні зразки (44 штуки) були направлені до Африканського Корпусу в серпні 1942 р., причому половина їх була потоплена в Середземному морі разом з німецьким транспортом. Випробування зразків, що залишилися, виявили ряд складних конструктивних недоліків.^[5]

Лише з 1943 р. ці гармати стали надходити в ППО Рейху.

Нова гармата мала скорострільність 22-25 пострілів на хвилину, а початкова швидкість осколкового снаряда становила до 1000 м/сек. Гармата мала лафет шарнірного типу з чотирма розташованими хрестоподібними станинами. Конструкція лафета забезпечувала ведення вогню при куті піднесення аж до 90 градусів. У горизонтальній площині був можливий круговий обстріл. Гармата зразка 41 мала броньований щит для захисту від осколків і куль. Ствол гармати завдовжки 6,54 м складається з кожуха, труби і казенника. Автоматичний затвор забезпечений гідропневматичним досилачем, що дав змогу підвищити скорострільність гармати і полегшити роботу обслуги.^[4][11]

Усього для гармат Flak 41 було розроблено 5 видів снарядів — 2 осколково-фугасних з різними типами підривачів і 3 бронебійних. Досяжність гармати по висоті: балістична стеля 15000 м, висота дійсного вогню — 10500 м.

Бронебійний снаряд вагою 10 кг з початковою швидкістю 980 м/сек на відстані 100 м пробивав броню завтовшки до 194 мм, а на відстані 1000 м — 159 мм, на відстані 2000 м — близько 127 мм.

Підкаліберний снаряд вагою 7,5 кг з початковою швидкістю 1125 м/сек з відстані 100 пробивав броню завтовшки 237 мм, з відстані 1000 м пробивав броню завтовшки 192 мм, з 2000 м − 152 мм.^[4]

Транспортування гармати на механічній тязі з використанням двох одновісних візків не забезпечувало достатньої маневровості, як це було з Flak-36, тому велися роботи з встановлення гармати на шасі танка «Пантера», але подібна самохідна зенітна гармата так і не була створена.

Flak-41 вироблялась невеликими партіями — до 1945 року на озброєнні німецької армії було тільки таких 279 гармат.

• 88-мм Flak 18 — встановлено новий напівавтоматичний затвор, висока початкова швидкість снаряду. Початок виробництва — 1933 рік. Використовувалася на візку Sonderanhänger 201. Вага 7000 кг, темп стрільби 15-20 пострілів на хвилину. Пізніше гармату обладнали щитом для захисту від наземних цілей та бронебійними снарядами. Продукт компанії «Крупп».
• 88-мм Flak 36 — використовувалася на базі Sonderanhänger 202, який забезпечував більшу швидкість руху, а також давав змогу вести вогонь з лафета. Пізніше гармату обладнали щитом для захисту від наземних цілей та бронебійними снарядами. Продукт компанії «Крупп».
• 88-мм KwK 36: — головна гармата танка PzKpfw VI (Тигр). Попри їх схожість, деякі класифікують її як паралельний зразок з дуже схожими характеристиками, а не похідну від Flak 36.
• 88-мм Flak 37 — оновлена версія Flak 36, основна відмінність полягає у вдосконаленій системі передачі даних та управління вогнем. Продукт компанії «Крупп».
• 88-мм Flak 41 — надійшла у війська в 1943 році. Удосконалення в процесі розробки: довгий ствол, гільзи. Змонтована на візку Sonderanhänger 202 в стандартній комплектації. Продукт компанії «Рейнметалл-Борзіг».
• 88-мм Gerät 42 — модель гармати, яка розроблялась «Крупп» разом з Flak 41. У серійне виробництво не пішла, але стала прототипом для протитанкової гармати.
• 88-мм PaK 43 — протитанкова гармата, розроблена з 88-мм Gerät 42 виробництва Круппа. Новий лафет Sonderanhänger 204.
• 88-мм PaK 43/41 — протитанкова гармата. Відрізняється від PaK 43 спрощеною конструкцією лафета. Вага 4,9 тонни.^[12]
• 88-мм PaK 43/1 — встановлена на шасі танка Т-IV — самохідна гармата «Насхорн».^[12]
• 88-мм PaK 43/2 — основна гармата винищувача танків «Фердинанд». Також її називають 88-мм StuK 43.
• 88-мм PaK 43/3 та 43/4 — основна гармата винищувача танків «Ягдпантера».
• 88-мм KwK 43 — змінена протитанкова гармата 88-мм PaK 43, основна гармата важкого танка Тигр ІІ (Королівський Тигр).

•   Третій Рейх
•   НДР
•   Велика Британія
•   Фінляндія
•   Югославія
•   СРСР
•   США

 

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: 88 mm FlaK

• Озброєння Німеччини 1935—1945 рр. (рос.)
• Друга світова війна [Архівовано 28 березня 2009 у Wayback Machine.] (рос.)
• Курська битва (рос.)
• Артилерія Другої світової війни (рос.)
• Червона зірка (рос.)
• Солдат [Архівовано 9 вересня 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
• Achtung Panzer! (рос.)
• Армійська зенітна артилерія [Архівовано 19 жовтня 2007 у Wayback Machine.] (рос.)
• Наземне ППО нациської Німеччини [Архівовано 30 січня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
• Бібліотека військової літератури [Архівовано 23 лютого 2010 у Wayback Machine.] (рос.)

• Б. Лидел Гарт «Вторая мировая война»; — Москва, 1976.
• Ф. В. Меллентин «Танковые сражения»; — ПОЛИГОН, Москва, 1998.
• Отто Кариус «Тигры в грязи»; — Москва, 2004.
• Эрих фон Манштейн «Утеряные победы»; — РУСИЧ, Смоленск, 1999.
• Лутц Кох «Эрвин Роммель»; — Феникс, Ростов-на-Дону, 1999.
• Митч Самюэль «Величайшая победа Роммеля»; — АСТ, Москва, 2002.
• Джонсон Джеймс Едгар «Лучший английский ас»; — АСТ, Москва, 2002.
• А. В. Драбкин «Я дрался на Т-34»; — Эксмо, Яуза, Москва, 2008.
• Холявский Г. Л. «Полная энциклопедия танков мира 1915—2000 гг»; — ООО «Харвест», Минск, 2000.

• 88 mm gun [Архівовано 24 жовтня 2010 у Wayback Machine.]
• T-34 vs flak 88 [Архівовано 12 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
• 88mm Flak Gun [Архівовано 15 червня 2011 у Wayback Machine.]